На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. 3 страница Главная страница сайта Об авторах сайта Контакты сайта

На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона здесь? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. 3 страничка


.

У Майки відвалюється щелепа. А вдягтися? Та не вголос! Ні! Майка не збирається вболівати за здоров’я п’янчуги. Хоче захворіти й померти — хай! Та ледь за хлопцем зачиняються двері, біжить до вікна, вдивляється в темні обриси — присів біля ґанку в ідіотських труселях, шкребе снігом таз. Бовдур пришелепкуватий! Замерзнеш!

— Зараз… зігрієшся… — Він повертається скоро, дивиться на Майку похмуро й винувато.

Таз посеред кімнатки. Майка ступає в саму його середину. Завмирає. Він набирає теплу воду в покоцану алюмінієву кружку, ллє на Майчині плечі, живіт, спину — змиває сліди безсоромної, хтивої близькості.

— Ти… не соромся. Ти… чиста. Аби ще рушник…

— У мене є. У рюкзаку…

Майка обмотується великим рушником гидкого хімічно-рожевого кольору. Ступає з таза на підлогу. Завмирає. Очі дурні… І дивитися відмовляються, і заплющуватися — ніяк.

— Як тебе звати? — питає хлопець.

— Майя… Гілка.

— Прізвисько?

— Прізвище.

— А я Горох.

— Прізвище?

— Клікуха. У паспорті Горохов. Анатолій.

— А…

— Піду?

«Угу», — киває поспіхом.

Горох хапає одяг, прямо в труселях суне до дверей.

— Ти… вдягнися! — видушує Майка.

— Та добре…

— А грубка! — раптом згадує Майка найголовніше.

— Тягу прикрив. До ранку можеш не заглядати. Уранці підкинеш… — Грюк дверима. І німо.

Майка прилипає до вікна — ніч ясна! У місячному світлі по білому лугу геть у бік Капулетців кульгає самотній голий хлопець — одежинка під пахвою.

— Хворий… — Майка мчить до дверей, зболілими пальцями зачиняє їх на засув, падає на подушки й помічає на підлозі файний італійський шпатель із яскраво-жовтою гумовою ручкою.

Реп’яхові Різдво муляло — спасу нема. Усі халепи докупи: жінка магазин зачинила, у хаті товчеться, до кума й не потикайся, донька з Чернігова зателефонувала: «Вибачте, предки, не приїду — усім технікумом мчимо в Карпати на лижі». І до роботи не візьмешся — свята. А в Реп’яха ж справ… Так і тягне до майстерні, де вже другий рік поспіль реставрує двадцять першу «Волгу» і врешті бачить кінець тим мордуванням. У майстерні і думається краще. А Реп’яхові є про що кумекати! Крутився на кухні, усе рахував подумки: «Півтори тисячі зелених за продану хату доведеться Томі віддати… Залишок заховаю… І куди ж їх запхати?!»

О, то справа складна. Тамара Реп’яхова — жіночка уважна. І муха без її дозволу по хаті не літає — побоюється. Петро вже й на старий «Зінгер» косував, і під телевізор «Самсунг» пробував, і люстру розхитував, і поміж банок у сараї намагався — не те! А ще ті нерви! Куди не руш, Тома услід.

— А шо то ти, Петре, тиняєшся, ніби душу загубив?!

— Е-е-е, жінко! — Та далі метикувати.

Засів у туалеті, на унітазі бакси на купки розділив, перелічив тричі — тільки б не прорахуватися, бо Тома враз аферу викриє! Заначку в труси запхав, легальну частину навпіл склав, у кишеню штанів засунув і вже намірився покинути прихисток, а тут тобі — стріль!

— Йо-ма-йо! — Аж унітаз під ним рипнув. А угода?! Там же чорним по білому — «Продав за три тисячі…» Як Тома про угоду спитає, що казати? Сховати! А дівка та… Гілка! Точно ляпне Томі, бо жінка — хрест на пузі! — обов’язково попхається на Лупин хутір і запитає: «Скільки за хату дала, сердешна?» Звикла у своєму магазині всіх хоч на копійку обдурювати, а саму — піди спробуй.



Загорював. Тричі воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З переляку. Бо жінка під дверима стала та як гаркне:

— Чого застряг? Живіт муляє? Чи совість?

От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.

— Куди?! — Жінка брови звела, на порозі стала.

— Стрес чогось в організмі… Піду… на Лупин хутір, — не зумів збрехати.

І не спитала «якого біса?», «нащо?» чи «чому тепер?».

— Гроші давай!

— Так я теє… Саме збирався. — Віддав жінці півтори тисячі баксюків. — Дівчина та, що хату купила… Аби не змерзла. Треба перевірити.

Тома око примружила, на чоловіка скептично зиркнула:

— А чого ж?! Сходи… Перевір… Та на вечерю додому щоби тверезим повернувся. Чуєш?

Реп’ях сунув Капулетцями в бік Лупиного хутора, ярився — клята жінка! Прямо в душу штрикає. Добре, що услід не попленталася. А могла б… І що тоді?

Біля капулетцівського клубу кум. Курить, у сніг плює. Та злий.

— Христос народився! — Петро йому.

— Ще вчора вночі народився, коли ми зламаного Полкана тягли, — буркнув Галаган.

— Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…

— Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й повиздихали!

— Всі? — Реп’ях і про Різдво забув.

— Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч — каменюки, не кролі. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.

— У кролів хіба алергія на горілку? — зацікавився Петро. — Свині, приміром, не дохнуть.

— А все хата твоя! — роздратувався кум. — І нащо ми попхалися до мого кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно…

Загрузка...

— Ти теє… — пройнявся Реп’ях. — Давай хоч обдерти їх допоможу.

— Свято ж… — Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. — Гайда. Пом’янемо.

— Кого?

— Кролів.

— А раптом інші повиздихають?

— Чи ми дурні горілку на клітки лити?!

Хильнули по чарочці й таки взялися кролів обдирати.

— А я оце на Лупин хутір іду, — сказав Петро.

— А чого ж? Сходи, — чисто, як Петрова Тома, відказав кум. — Може, нова ґаздиня в тій хаті задубла вже… Як мої кролі…

Реп’яха такі страхи взяли — аж ніж до пальців прилип. Підхопився, і як Галаган не обурювався, — мовляв, що ж ти за паскуда, куме, тільки одного кроля пом’янули, а їх же шестеро перекинулося, — не здався.

— Як повертатимуся — заскочу, — пообіцяв. — Ми їх усіх… І мертвих, і живих.

Надвір вийшов — уже й смеркає. Перетнув потічок по льоду, березовий гайок, на хутір глянув, перехрестився: світиться віконце в старій материній хаті. От йо… Слава Христу, не змерзла.

Поплентався на світло, у голові — самі цифри. Як тій Гілці пояснити, щоби ж язик за зубами тримала, не патякала на кожному перехресті, скільки за хату віддала. Може, грошиків їй дати? Десять гривень. Чи, приміром, двадцятку. І знову йому — стріль, ще одна думка до мізків пробилася. «Так у неї ж поштарка Галя була, — згадав. — А та баба — чистий кат. Випитає й про діда-прадіда…»

— Твою дивізію… — До огорожі підійшов. Хвіртку смикнув.

— Стій! — від груш жінка до нього. — Ти куди?

Реп’ях очі примружив — ніби не нова ґаздиня. Старша. Сумна. І світло в хаті раптом — блим і нема. Геть темно.

— А ти хто така? — Петро й не помітив, як на шепіт перейшов.

Жінка приклала палець до вуст, мовляв, тихо…

— Що там? — прошепотів Петро.

— Ходімо, ходімо. — Жінка від хати, Реп’яха за собою.

На вуличці — сани з дровами. Жінка на дрова сіла.

— Як душу маєш, не підеш зараз дівчину турбувати, — мовила тоскно.

— Та в мене теє… діло до неї, — розгубився Реп’ях. — Хату їй продав, а тепер мордуюся. Аж стрес в організмі. Аби не змерзла.

— Не змерзне, — відказала жінка. Підвелася, вхопилася за мотузку, спробувала зрушити з місця важкі сани.

— Тут живеш? — спитав Реп’ях.

— Тут.

— Давай… Дотягну…

А тягти ж — двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не встигнеш вимовити.

— Давно на хуторі?

— Недавно.

— І як воно?

— Та так…

— А раніше де жила?

— У Києві.

— Припав наш хутір киянам до душі.

— Дякую за допомогу.

Прийшли? Реп’ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби колоди до ніг поприростали.

— Дякую, — повторила жінка.

— Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж…

— Проходь, — тільки й мовила.

Реп’ях застиг на твердому стільці біля столу. «Чудна хата, — думав. — Трав навішала, як та ворожка. Шафа допотопна, свічка смикається, скатертина око виїдає…» Хазяйка клопотала біля печі. Налила в чашки заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дістала, печиво хрустке.

— Петро я. Реп’ях, — ляпнув ні сіло ні впало. — У Капулетцях живу. Жінка моя в селі магазин тримає. А ти? — Косує на жінку. Певно, одних із Петром рочків. Худенька, ніби зморена. Очі стривожені.

— Уляна.

Знітився, як дурний. Простягнув руки до свічки, що вона у звичайній скляній банці посеред столу стовбичила. Крутить ту банку…

Уляна присіла навпроти. Очі на вогонь.

— Теж любиш світло на рівні очей? — прошепотіла сумно.

І все! Ніби клац — і вбила Реп’яха. І що то було?.. У горлі пекучий окріп, на серці каменюка… Волочився до Капулетців крізь розпач. Та що ж то було?! Кролятник кумів оминув, до власної хати додибав, заначку в трусах перевірив — на місці, на кухні біля столу прибився, а в голові знай одне: «Та що ж то було?!»

— Вечерятимемо? — спитала дружина.

— Ти теє… хоч би свічку якусь дістала. Свято ж…

Тома обпекла чоловіка запальним поглядом.

— Може, нам хто свічку потримає? А? — Всадила Петрові на коліна свої сто кіло, грудьми притислася. — Чи ми й без свічки…

— Томо… Що ти таке кажеш? Онде сусіди ще не повлягалися. Колядувати надумають, а тобі вже й на дивані гоцати…

— Мені?! — не повірила Тома, що її зазвичай Петро довго вмовляв, перш ніж вона на тому дивані розлягалася. — Та бери вже, чорти з тобою!

Реп’ях і сам здивувався — що то він ліпить? Рознервувався, рукою махнув.

— Наливай! — буркнув. — Христос народився.

Чарку підняв, оминув дружину поглядом, увіп’явся очима у вікно: «Що ж то було?» Чому дивні слова змореної жінки з хутора з голови не йдуть, аж плакати хочеться?..

— Що там? — почув Томин голос.

— Сніг… — пробурмотів розгублено.

Сніг пішов лише після того, як люди дісталися теплих хат. Місяць жовтим ліхтарем: усі вдома? Онде Толя Горох у смішних труселях на ґанку знай палить і палить, у Реп’яхів вечеря холоне, Микола Галаган із жінкою на пару з дохлих кролів тушонку варять, стара Горпина пенсію посеред простирадл ховає, Полканова дружина Зоя чоловікові в постіль чарку несе, а Полкан на дивані козирем — нога в гіпсі, мордяка задумлива: оце ж без нього світ у тартарари! У Добриках поштарка Галя із сестриною сім’єю за щедрим столом Христа славить, Лариса Вікторівна з перукарем Гринею камасутру практикують. На Лупиному хуторі Уляна біля вікна заклякла, Санджив медитує, сивий пан Троянов товстелезну «Історію мистецтв» Гнєдича гортає, а в сірій теплій хаті Майка поклала файний італійський шпатель на підвіконня, застигла біля грубки. Усі на місцях.

Хмарки загасили жовтий ліхтар, посипали білим. І всупереч давній прикметі — то до потепління — різдвяна ніч налилася міцним морозом: і не поткнутися з хати. Холодно.

Була в Майки заповітна дрібничка — крихітне (у стиснутій долоні легко вміщалося), вирізане з невідомого білого каменю янголятко. Молилося навколішки — очі долу, рученята до грудей, на голові кучерики, за спиною крильця, а з-під одежинки — голі ступні з круглими п’ятами і пухкими пальчиками. У рідному Генічеську знайшла років десять тому. Бігла з моря босоніж по розпеченому піску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не зупинилася б — камінець, не інакше, та вгледіла в піску крихітну круглу п’яточку…

Отак янголятко й оселилося в Майки. Стовбичило на письмовому столі, засинало в кишенях чи рюкзаку, губилося посеред подушок, знаходилося на підлозі і знову стовбичило на столі. До часу дівчинка ковзала по фігурці байдужим оком і лишень після того, як у чотирнадцять років із безнадійною нахабністю попхалася до приморського ресторану офіціанткою на курортний сезон влаштовуватися, ледь пробилася до кабінету господаря крізь матюки розмальованих конкуренток, хазяїн схвально кивнув — працюй! — вискочила щаслива, намацала в кишені різьблене кам’яне крильце і повірила: янголятко допомогло.

А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до кишені крихітного кам’яного помічника, а тільки після того вії фарбувала. Та одного разу мама випрала Майчині джинси разом із янголятком, повісила штанці у ванній сушитися, а фігурку, що випала з кишені, — біла-білісінька, — поклала на кришку плетеного кошика для брудної білизни. Майка додому прилетіла, кинулася: де? На плетеній корзині — порожньо. Удвох із мамою весь дім перевернули догори дриґом: щезло сердешне. І хоч життя тої ж миті не дало тріщину, — котилося передбачувано вкрай, — Майка почувалася даішником, у якого відібрали смугасту паличку і вигнали на шлях автівки зупиняти. А як?

Білосніжне кам’яне янголятко несподівано повернулося за кілька років. Одного дня Майка повернулася додому — зморена, спітніла, — залізла під душ, потяглася до мильниці й побачила посеред різнобарв’я обмилків крихітну білу фігурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:

— Моя ти крихітко… Не ображайся. Вибач… Більше не загублю. Завжди при мені будеш. Нікому не віддам…

Висушила білий камінь, на радощах виклала янголяткові: «А в мене такі зміни в житті! Їду з Генічеська! До Києва! Може, навчатися буду. Ти допомагав, янголе? Не забував мене?» Поклала білу фігурку у внутрішню кишеню рюкзака, усміхнулася: тепер ще ліпше стане… Тож не випадково — білий янгол у руку, коли конче треба змити із себе гірку сіль…

Від спогадів — гірко. У забутій Богом сірій хатинці на Лупиному хуторі Майка вивалює з рюкзака весь мотлох, врешті намацує на дні холодну кам’яну фігурку, без вагань кладе до кишені пуховичка, передбачливо задуває свічу, виходить у двір. Сніг коле щоки, мороз прикладається, та Майчиним тілом ще вирує гаряче збудження — спонукає до дурниць. Гукнути, щоби аж луна… Бігти навпростець, упасти на коліна. Лице в небеса. Вити відчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.

Гасить тремтіння, роззирається: від ґанку — сліди у бік березового гаю. Майка уявляє худорлявого п’яного кульгавого хлопця. Ступає по слідах: крок у крок. У нього… сильні руки. Він… уміє. Після примхливої близькості минула година, та Майчине серце й досі б’ється-калатає. Хай він повернеться! Бо з ним болю не стало, ніби брав її і ворожив-зцілював.

Ніч — проти: ховає місяць за хмарами, замітає снігом хлопцеві сліди. Майка стискає в долоньці кам’яну фігурку, спустошено брьохає до Уляниної хати.

— Це вам. Із Різдвом…

Уляна наче чекала. На столі дві тарілки порожні, виделки при них.

— Дякую… — ставить янгола поряд із фотографією хлопчини в бейсболці. — Повечеряємо?

Майка не виламується. Скидає пуховичок, сідає біля столу.

— Ви не подумайте, що я… заради вечері… Подякувати хотіла. За кашу, за піч… Що людей покликали… на допомогу.

— Знову каша. — Уляна усміхається, накладає на тарілки гречку з м’ясцем.

Майка помічає на підвіконні вигадливі свічки.

— Класні свічки!

— То мій заробіток.

— Самі робите?

Уляна киває, ставить на стіл чорну пляшку.

— По чарці? За Різдво?

Густий кагор по мізках — дзень! Розвезло, розчервонілася.

— Уляно… Ви звідки?

— З Києва.

— Невже тут краще?

Уляна мовчить. Дивиться на фотографію хлопчини в бейсболці.

— Син? — питає Майка.

— Син.

— У мене теж… Мати. Була. — Майчині думки раптом дичавіють, скачуть мавпами, меле, не зупинити. — А… Пусте. Ви казали: «Зайду надвечір». І не зайшли. От я і… сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось… І про грубку обіцяли розказати… А ви як зранку пішли, то в мене цілий день двері не зачинялися. Поштарка така… Галя! З чоловіком приїжджала. Руки мені рятувала. А… Ви ж не знаєте — я пальці попекла!

Майка здирає носовички з долонь — дивіться, не брешу!

— У мене китовий жир є. — Уляна підводиться, дістає з полички скляну баночку, заповнену напівпрозорим зеленувато-жовтуватим еліксиром. Змащує Майчині пальці. — І з собою дам. При опіках китовий жир найкраще рани гоїть. — Обмотує пальці носовичками. — Краще?

Майка дивиться на Уляну розгублено.

— Стільки подій… І грубка, і сусіди ваші, і Галя… І каліка той за шпателем повертався. Знаєте?.. — Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили стискає ноги, вгамовуючи жадання.

— Ні, — хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.

— Каліка… Чому він каліка? — питає гостя.

— Не знаю. Я ж не тутешня.

— Чому ви тут?

— А ти?

— Я?! — Майка кліпає повіками, дивиться на янголятко недобре: от і живи з Уляною, раз користі від тебе ніякої. Був би охоронцем, хіба б Майка так занепала?..

— А я — назавжди, — усміхається зухвало. Забула, як увечері божилася — тільки до наступної п’ятниці. — От тільки не питайте «чому»! Бо ляпну, а ви потім лаятимете себе подумки: «Навіщо спитала?! Краще б не знала!» І мене картатимете. Що не збрехала. А мені тепер… геть не брешеться!

— Не питатиму.

У кімнатці — тиша. Тільки дрова в печі потріскують.

— Ще по чарці?..

— Хочу! — Майчин язик — поперед думок. — А ви… Теж назавжди?

— Ні.

Майка лякається.

— А до літа… будете?

— Буду.

— Добре… Мені — щоби ви до літа…

— Навіщо?

Майка знизує плечима.

— Та так… — Дивиться на янголятко з ненавистю.

— У нас тут сусіди добрі, — чує Улянин голос. — І Валерій Михайлович Троянов. І Сашко… Та й у Капулетцях незлі люди живуть. Завжди допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя…

— Піду! — Майка раптом підхоплюється. Чому ж вона в Уляни й досі? Він же… повернувся. Він там. Біля Майчиної хати. Смішний, жилястий, кульгавий… «Та добре!» Чому він усе повторював: «Та добре»?

— Можеш у мене заночувати, — пропонує Уляна.

— Не можу. — Майка натягує пуховичок, суне до дверей.

— Зачекай! І я для тебе гостинець маю. — Уляна дістає з полички дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. — У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.

Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.

— А як я закричу… у своїй хаті. То ви почуєте?

— У нас тут спокійно, — відказує Уляна. — Місцеві кажуть: усі, хто полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш — не доберешся.

— А як я закричу… ви ж почуєте? — уперто перепитує Майка.

— Почую.

— Добраніч…

Майка брьохає до темної сірої хати — холодно. Сніг наче з прірви. Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує нахабно й зухвало усміхнутися: «За шпателем повернувся?..» Ступає на подвір’я і тільки тепер розуміє: сніг… Усе накрив, приховав, вичистив. Біля хатки — жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в кімнатку. Нікого…

— Куди всі поділися? — Реп’яхова Тома відчинила магазин о восьмій ранку. Стала на порозі — брови чорним наведені, вуста малинові, туніка п’ятдесят восьмого розміру на пишному тілі потріскує, фетрові уги камінцями виблискують. Краса!

Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городськіз Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки — як шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?..

Матюкнулася на рудого облізлого собаку, — застиг за метр, в очі заглядає, — винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой, підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось… не дуже рветься. На Різдво так і не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула, чоловіка до дивана притисла: «Ну, що?.. Ти — Чапай, я — Анка?» А воно кривиться: «Щось теє… стрес в організмі. Геть зморився». Зморився?! На Різдво?! Та мать твою!

Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так… І що робити?..

Думку про іншу жінку, яка могла б у Петра завестися, першою відмела. Чоловік весь час перед очима, та й нема Томі конкуренток у селі й околицях. А водія рейсового автобуса послухати, то й на двісті кілометрів навкруги нема, бо як до Києва по товар їде, водій хоч як, та торкнеться Томиної дупи: «Ох, ти пишна…» Що є, то є. Наїла тіла — є чим похвалитися.

Почухала ляжку, засмутилася.

— Клімакс у нього! — поставила діагноз і тільки замислилася, як із тою бідою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо! Згадала про цукор, банки!

— Христос народився, — бабі в’їдливо.

— Славімо, славімо, — стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.

— А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? — Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!

— На Гробки до могилки піду. Згадаю…

— Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?

— Добре жили. Не скубалися.

— Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…

— Тьху на тебе! — обурилася баба.

— Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що — про космос спитала? Ще скажіть — не знаєте, що воно таке.

— Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?

— Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?

— Ого! Та мій дід і перед смертю…

— Так! Ясно! — Бабі цукор у зуби — гуляйте! — По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете — половину розіб’єте!

Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.

— …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, — призналася. — Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»

— Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!

Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.

— Невже на Петра твого мужська неміч напала?..

— Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! — визвірилася Тома.

— А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.

Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.

— Ідіть уже! Без вас розберуся.

— А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, — не вмовкала баба.

— Коли це? — здивувалася Тома.

— Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій — на хутір.

Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло — лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші — кишки на лікоть намотає.

Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:

— Що за халепа? І гроші нема де заникати!

Присів на диван, у стінку очима увіп’явся — ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?

— Оце діло! — Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп — є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.

— А фіг хто здогадається!

Аж до пляшки потягся — хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.

Шапку на вуха — і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:

— Куди це ти чешеш, Петре?

— На хутір треба!

Потічок перетнув — сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.

Затупцював на місці: допомогти чи як?

— Ви до мене? — почув Майчин голос.

На ґанок вийшла — без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.

— Ти теє… не захворіла часом?

— Смішне питання, — скривилася глузливо. Ох, чудна!

— Що смішного? Думав — підмерзла, застудилася…

— То ви прийшли про здоров’я моє запитати?

— Діло в мене до тебе. Серйозне, — знітився Реп’ях. Потилицю почухав. — Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.

— І що?

— А їй сорок років аж після Великодня.

— А я до чого?

— Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.

— Добре.

Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, — нахвалював себе подумки. — Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»

— А купити їй що хочете? — спитала Майка.

— Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.

Напружився, подалі від хиткої теми.

— А ти як тут? Не пошкодувала??

Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності — на Лупиному хуторі, та передумала.

— Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, — відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.

«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» — вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.

— Стійте, дядьку! — Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.

— Де ти ті дзвінки по селах бачила? — пробурмотів роздратовано.


Другие страницы сайта


Для Вас подготовлен образовательный материал На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. 3 страница

5 stars - based on 220 reviews 5
  • Звуковое восприятие человеком.
  • Глава 8
  • Глава 6
  • Глава 7
  • Управление движением материальных ресурсов
  • Глава 5. Магический лес.
  • Глава 5 СЛОВА, СЛОВА, СЛОВА 4 страница
  • Глава 5