На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. 24 страница Главная страница сайта Об авторах сайта Контакты сайта Краткие содержания, сочинения и рефераты

На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона здесь? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. 24 страничка


.

Читать реферат для студентов

Скидає черевики в передпокої. Всаджує Майку на шкіряний пуфик, сідає перед дівчиною навпочіпки — сам… Сам зніме з Майки взуття! Босоніжки летять геть, хлопцеві гарячі долоні на голих Майчиних литках. То нове. Того… не бувало раніше. Значить, він теж тепер новий? Пробачити? Пробачити й забути?..

Майка відчуває невтримний дикий опір, перемішаний із пульсуючим жаданням. Пнеться підхопитися рвучко, та на литках Андрієві гарячі долоні — заважають, стримують: падає навколішки поряд із ним.

— Не барися… — глухо наказує раптом, та чекати несила: сама… Штовхає Андрія на підлогу: вкриває власним тілом, не стогне — шипить злою кішкою, припадає до хлопцевої шиї так міцно, що він здається — обіймає дівоче тіло, притискає до себе.

— Ще… Ще! — зриває з Майки одяг, намагається опанувати ситуацію, перевернути дівчину на спину, володарювати на нею.

Вона раптом підкорюється — падає на спину: розкинула руки, очі в стелю — бери! Андрій не відчуває нюансів Майчиного настрою. Бере… Невтримна близькість перетворює дику кішку на безпомічне кошенятко: леститься, обціловує, муркоче, припадає до Андрієвих білих ступень і так застигає. Ні! Нічого не змінилося… Світ зник, розтанули плани про помсту. Тільки Андрій… Пити його — не відриватися, не насититися ніколи. Йому ж здорова потрібна? Так Майка тепер здорова! Хворобу вбила. І дитя…

Несподіваний дзвінок — наче з паралельних вимірів. Майка дотягується до мобільного. Дідько, Вітка…

— Гілю, за півгодини буду. Стирила пляшку віскаря. Нап’ємося в зюзю.

— Вітко, ти… до себе сьогодні їдь. У мене… мужчина.

— А я свого випхала, коли ти в мене під дверями подихала, — психонула Вітка.

— Ти ж не подихаєш!

Майка жбурляє мобільний світ за очі, та збудження зникає. Події недалекого минулого обступають — крізь них і Андрія не роздивитися. Майка підводиться, суне до вітальні — гола, знічена. Андрій доганяє її біля вікна.

— Рито… Дівчинко моя єдина… — Обіймає ніжно.

— Ти… Руською пахнеш! — шепоче приголомшено. І не бреше ж! Тхне їй зрадою… Вирвою!

Андрій напружується.

— Про минуле — ані слова. Нащо?..

— Так… Тільки про майбутнє… — видушує Майка. «Усе змінилося, — б’є в мізки. — Обставини й події, а він не змінився. Не бажає. Легкий… Такий легкий! Чи плаче коли-небудь?»

— Кави звариш? — шепоче Андрій Майці на вушко.

Їй здається: то не слова — вітер. Дмухнув на Майку, підхопив, наче вона легка пір’їнка, — відлітає від Андрія все далі, далі…

— Залишайся сьогодні… — Майка чіпляється за слова, жене вітер.

— Звісно, — усміхається Андрій. — Завтра зранку замовимо твою улюблену лазанью…

— Завтра з коханцем снідаю, — бреше безбожно. — Ти… другий у черзі. — Усміхається Андрієві: вона теж спробує стати легкою. Заради нього.

Андрій застигає лише на мить: здивовано вигинає вуста, брови злітають. Відступає на крок, розмахується — коротко й сильно лупить Майку по щоці. А на!

Майка відлітає до балкона. Сльози студять червону щоку.

— Ти… — Слова губляться, застрягають у роті.

Андрій уже оговтався. Голий, спокійний — суне на Майку, в очах сама прикрість.



— Рито, Рито… Ну якого кривого ти вирішила, що зі мною так можна?

Андрієва рука тягнеться до Майчиної шиї. Стискає немилосердно.

— Спробуємо садо-мазо наостанок?..

— З Руською пробуй! — Майка намацує ручку балконних дверей, розчахує.

— Дарма я Руслані не вірив. А попереджала ж: «Не зв’язуйся з тупою міщанкою!» — Андрій сильніше стискає тоненьку дівочу шию.

— Хаусе… — відчайдушно хрипить Майка.

Як просто виявити дійсне лице людини. Варто лише повернути її тим лицем до природи. До Хауса, наприклад.

Андрій злякався. Побачив за метр від себе холодні жовті очі, забув про садо-мазо.

— Забери тварюку! — Закляк, ворухнутися боявся.

Хаус ніби розумів — про нього мова: зашипів, вигнув спину, закружляв навколо голого «англійця».

— Рито… Ну, все! Давай без образ! Зачини чудовисько, і я просто піду.

— Рита… померла… — Гола Майка скрутилася на підлозі біля балкона. Сльози по щоках на груди — бам, бам…

— Ну, тим більш! За що боротися?.. — Андрій ступає обережний крок до дверей. — Ти гніваєшся? Дарма… Життя прекрасне. Може, ще колись перетнемося… — Ще крок.

— Нащо ти мені? Ти не поплазуєш за мною, коли тобі переб’ють ноги.

— Господи, яка маячня! Ми ж цивілізовані люди… — Уже біля дверей. Певно, радіє, що одежина в передпокої на підлозі валяється. — Я ж не звалюю на тебе свої проблеми! А ти… — Андрій прослизає до передпокою, щільно зачиняє за собою двері. — А ти — сіра провінційна миша! Вічна любов, купа дітей і кури на городі! — чує Майка з-за дверей. — Нащо ти тут? Однаково не усвідомиш, у чому кайф життя! Я намагався тобі пояснити, та ти безнадійна…

Лють підхоплює Майку з підлоги. Тремтить, волає щосили:

— Хаусе! Вбий його!

Розчахує двері до передпокою, та Андрія вже нема. Чути, як на майданчику відчиняються двері ліфта — втік! Майка безпорадно озирається до Хауса: кіт витягує шию, нюхає повітря, що воно лине з коридору.

Загрузка...

— Гуляти хочеш? — бурмоче безпорадно. — Вибач… Не сьогодні!

Гола на постіль лягла. Спала не спала — неділя настала. Сповзла з ліжка — у роті, у голові, у душі гірко. Ображена гідність втішала, як могла: «Чого журишся? Помстилася врешті — і Вирві, і Андрієві». Та в Майчиних вухах і досі Андрієві прикрі слова: «Міщанка! Любов, діти, кури…» А що поганого? Любов, діти… І щоби грошей — кури не клюють! Так і стане! Захлинетеся заздрісною слиною. Майка спочатку — шанс, шанс! — грошей нагребе до біса, а вже з ними і справжню любов відшукає, і дітей заведе. Наївний Санджив казав: «Шукай себе». А їй кого шукати? Вона — хто? Доня, Гілка, Еліза, Рита, Ілюзія, дитина, юна пані, Маня?.. Чому люди бачать у ній когось іншого, наче самої Майки нема? Може, її насправді немає? От і малювати вона ніколи не вміла! Лише перемальовувати! За все життя тільки того й змогла сама намалювати, що маків на печі і круків на стелі! Може, то доля така — вибрати личину, у ній далі життям сунути? Доня? Гілка? Еліза? Рита? Ілюзія? Дитина? Юна пані?

— Маня… — усміхнулася розчулено.

Серце шепоче: «Толя…» А як повернувся? Чекає, а вона…

Згадка про кульгавого приносить у задимлений викидами Київ свіжий вітер. Майка кидає Хаусу замороженої курятини з холодильника.

— Їж швидко, на Лупин хутір поїдемо!

Кіт із відразою обнюхує курячу ніжку, суне на балкон, на помаранчевий Сандживів рюкзак, на якому тільки й лежить тепер. Майка спостерігає за котом роздратовано. Знову викобелюється! От хай і сидить на балконі! Нащо його за собою тягати? Втече ще на луки…

Зачинила балконні двері, вдягалася гарячково, наче кульгавий уже чекав на хуторі тільки для того, аби виплакалася йому, пожалілася…

Капулетців дісталася опівдні. Зупинила перед селом «тойоту». Наділа на ніс сонцезахисні окуляри, посунула потроху, та ховатися було зайве — порожньою сільською вулицею бігав лише відгодований рудий собака, люто гавкав-захлинався, коли Майка проїжджала повз обійстя Реп’яхів. Як вони?.. Серце загупало — Санджив усміхнений перед очі. Перелякалася: а раптом на хуторі міліція орудує? Вбивць шукають, а тут Майка… Що знаєш, дівко?

— А назад поверну — ще підозріліше! — Наче вже оточили її з усіх боків. Скерувала автівку в бік хутора.

От уже і Капулетці позаду. Місток, гайок… Лупин хутір попереду. Таке все знайоме, рідне. А тихо ж… Нікого. При сонці тільки порожні хати заплакані — тужать без людей. Невже нікого не лишилося?.. Побачила на Уляниному подвір’ї біле простирадло випране — мало не розплакалася.

— Є люди…

Спочатку пішла до своєї хати: Толя… Є? Серце впало: город бур’яном укрився, дурна пташка об вікно вдарилася — сама вмерла, скло розбила, груші повсихали, та таке страшне запустіння — наче не жив тут ніхто й ніколи. Сама біда.

Схлипнула: нема Толі… Посунула до сусідського двору.

Уляна побачила Майку, розплакалася. Обійняла.

— Дитино… Повернулася?

— Толя де? — прошепотіла Майка.

Уляна знизала плечима, захитала головою скорботно.

— Навіть не чули нічого про нього?

Ні… Уляна присіла край столу: на столі — свічки, свічки. Дивилася на Майку пригнічено.

— І Сашко, кажуть, кудись поїхав… — видушила врешті. — Назавжди.

Майка завмерла. Очі відвела.

— З чого взяли?

— У Києві була… Повернулася — ані Сашка, ані Хауса. Якби хотів повернутися — кота б тут лишив.

Майка задихнулася. Боже правий! А як знайдуть у неї Хауса?! Рюкзак Санджива?..

— То ви… сама тут? — зіщулилася, злякалася.

Уляна кивнула.

— А ти… повернешся?

— Обов’язково, — молола, бігти б світ за очі. — Справи в Києві закінчу і приїду. І Толя повернеться… От побачите! — Підхопилася, до дверей. — Час мені…

— Ти на Київ? — спитала Уляна. — Може, підвезеш? Справа в мене… Давнішня… Час покаятися.

Ох, то мука! Майка гнала «тойоту» на Київ, косувала на Уляну — жінка мовчала, дивилася на шлях скорботними, сумними очима, наче готувалася до моторошного випробування.

— Город мій заріс… — мовила Майка, щоби хоч якось розколихати страшну застиглу тишу.

— Не біда, — відказала Уляна. — Ви з Толею моторні. Швидко порядки наведете.

— Толя повернеться! Я знаю!

— Як живий — повернеться, — тихо відповіла Уляна, а Майці — грім.

— Толя до ста років житиме! Ніхто його не зурочить!

— Хай би так… — ще тихіше відповіла Уляна.

— А вам не страшно самій на хуторі? — Майка повернула розмову в інше русло, зиркнула на Уляну зацьковано.

— Скоро Сашкові друзі приїдуть.

— Чого це?! — Майка напружилася.

— Бо вже навідувалися. Шукали його. Думали — біда з ним, та потім вирішили: як рюкзака з документами й Хауса немає, значить, подався кудись. Казали: зі справами розберемося, на хуторі оселимося… Тут Сашка дочекаємося…

Майку накрила хвиля холодного липкого страху: борсалася в ньому, ляскала руками безпорадно…

— А що у вас за справа така страшна в Києві, що каятися їдете?

Уляна притисла руки до грудей, зіщулилася.

— Син мій… Тьомка… Друга найліпшого вбив. Льошу. По сусідству жили. В одному під’їзді.

— Господи! Як це? — Майка вже не витримувала напруження. На гальма! «Тойота» завмерла на узбіччі траси. Дивилася на Уляну, та бачила усміхненого живого Санджива, божевільну Тому, заплаканого Петра Реп’яха.

— Випадково… — чула Улянин голос. — Самостріл змайстрували… Пішли випробовувати… Ну і…

— То… не злочин… Біда… — Майчині зуби цокотіли. — Вам перед ким каятися?

— Перед матір’ю Льошиною. Одразу, як біда сталася, не змогла. А терпіти вже несила…

— Вам у чому каятися?

— Бо винна, — прошепотіла Уляна.

Дивилася Майці в очі, наче промовляла: «А тебе хіба вина до землі не гне?..»

Паніка мобілізує: негайно позбутися Хауса! Вбити! Спалити Сандживів рюкзак! Згадку про нього стерти, бо як потягнуть за ниточку: і грошей у Майки раптом купа з’явилася, і «Волга» раритетна відреставрована! Дідько! Реп’яхи — бовдури! Арматурою розмахувати — на раз, а придумати, чому автівку віддали, не здогадалися! І вона якось…

Страшно! Майка входить до апартаментів на Жилянській уже поночі. Думки колотяться: «Налити повну ванну води, заманити туди кота, утопити». Інакше не подужає тварину.

Розчахує балкон. Кіт лежить на помаранчевому рюкзаку.

— Хаусе… Гуляти хочеш? — безпорадно шепоче. — Ходімо… Правда! На траву… У ліс… — Іде до дверей, кличе Хауса. — Нумо… Скоріш… Піднімайся… — У голові метушня. Хто знає, що в неї жив Хаус? Вітка! Андрій! Вітка не викаже. Борг їй повернути врешті — тоді не викаже. Андрій… Сам не зізнається, що його кіт налякав. Не було ніякого кота, Андрій ніколи не переступав поріг Майчиної квартири. Ганьби його не було. Чи наважиться доводити зворотне? Він — легкий! Йому з тим морочитися зайве.

Хаус кволо суне за дівчиною.

— От і добре, зараз буде тобі забава… — Майка затягує кота на переднє сидіння «тойоти». — Поїхали…

Проторована доріжка — на лівий берег, до Чернігівської траси, та Майка жене в протилежний бік, вивертає на Житомирську. Подалі від міста. Зупиняє автівку на трасі під самотнім ліхтарем, що блимає, біля облупленого зачиненого кіоску з бляклою вивіскою «Супер Шашличок!», витягує кота з автівки — Хаус завмирає на узбіччі, принюхується, зиркає на дівчину насторожено…

— От бачиш, — виправдовується людина перед твариною. — Тут кльово… Мишей, певно, до дідька… Ти ж магазинну курятину… не дуже.

Хаус не рухається. Закляк у траві, напружився. Майка суне до автівки.

— Ти… полюй… Я… повернуся. — За кермо, на газ.

«Тойота» зривається з місця, розвертається, мчить на столичні вогні. Майка зиркає в дзеркало заднього огляду — Хаус так і стоїть під ліхтарем, що блимає, наповнює Майчину душу гидким відчуттям підлої зради.

— Краще було втопити?.. — гризе ту душу.

— Та ні… — плаче душа.

Майці не до плачів. Перетягла з балкона на кухню помаранчевий Сандживів рюкзак, узялася ножицями на шматки розрізати, щоби спалити їх, — наштовхнулася на Сашкові документи у внутрішній кишеньці. Дідько! Розшматувала паспорт Санджива, військовий білет і водійські права. Знітилася: треба ж! І служив, і автівкою керувати вмів. Склала папери в умивальник. Підпалила запальничкою — ну, от і все! Чиста?.. Уранці залишки помаранчевого рюкзака розкидає по смітниках. І все!

Розревлася коровою: «Чого ж так гірко, мамо?..»

Мама значилася першою в Майчиному шорт-листі зрадників. Уже за три дні після повернення до столиці Майка стукала у двері Луцикової халупи на Харківському, та нові житці — ні сном ні духом: звідки їм знати, куди переїхали Луцик із Надюсею? Можуть телефон старих хазяїв підказати.

— Дякую, не треба… — Майка пнулася одразу зателефонувати мамі, та душа кривилася: «Ні…» Хотілося стати перед мамою, побачити її нещасні виплакані очі… Почути: «Прости, доню…» Щоби не простити!

Обрала складний, та надійний шлях. Театри… Там вони тирлуються за безкоштовними контрамарками. Відсиділа дві вистави в театрі Франка, ялозила поглядом по головах глядачів: «Де ти, мамо?» Усе заважало: актори горланили зі сцени, мобільний беззвучно здригався — то Вітка, то з «Гібралтару». Наступного разу Майка чекала закінчення вистави біля центрального входу до театру, сортувала поглядом людей, що вони виходили на вулицю. Мами не було.

Майка перелякалася: «А раптом померла?.. Смерть — вона ж поряд!» Гарячково набрала мамин номер.

— Алло, — почула рідний голос, роздратувалася: «Жива?» Відрубала зв’язок. «Нічого, — психувала. — Вирахую…»

Наприкінці червня, коли Майка успішно здолала перший, найскладніший місяць випробувального терміну, секретарка поклала на її стіл запрошення.

— Закритий передпрем’єрний показ нового американського блокбастера, — пояснила із заздрістю. — Тільки для ВІП-персон. Микола Миколайович вирішив заохотити топ-менеджмент.

Майка хотіла було віддати запрошення Вітці, бо з того дня, як подруга повернулася до обшарпаної найманої халупи на Воскресенці, Майці все бракувало часу поговорити з нею. То сама зайнята, то Вітка працює… Уже зібралася набрати подругу, та секретарка додала довірливо:

— Шеф перевірятиме… Хто був.

Козел! Після робочої днини Майка дісталася апартаментів на Жилянській, вдягла модняву сукню, черевички на підборах, бо, може, пан Чертог ще й зовнішній вигляд топ-менеджменту на культурному заході перевірятиме. Сіла в «тойоту», поїхала культурно розважатися.

Передпрем’єрний показ затримувався чи то так мало відбуватися: холом тинялася публіка — розцяцьковані жваві мавпочки, пихаті зелені папужки з довгими ногами, сиві півні й кабани…

— Хауса б на вас. — Застигла біля стіни з бокалом у руці й раптом побачила Троянова: стояв спиною до Майки в компанії довгоногої силіконової білявки й жвавого молодика в дурнуватій бейболці.

Майка почервоніла до скронь — так чогось соромно перед шановним професором стало, що вона отут, неосвічена, без діла вештається… Ще подумає сивий пан: забула Майка Троянові мудрі одкровення, марнує час.

Хотіла тишком-нишком прослизнути в інший кінець холу, та білявка раптом підхопила Троянова під руку, потягла прямо на Майку.

— Валєро, на кого ми витрачаємо час?! — бурчала роздратовано. — Де камери? Мене ще не фотографували сьогодні!

— Преса вже чекає! Я домовився, лялю, — оксамитово прошелестів Троянов і побачив Майку.

— Здрасьтє… — видушила Майка, серце впало: наче брудними помиями облили — стояла перед Трояновим ошелешена.

— А… Юна пані, — мовив Троянов байдуже. — І ви тут?.. — Усміхнувся напружено. — Гарного перегляду… — Зиркнув на здивовану білявку. — Ходімо, люба? — Уже заспішив геть.

Майка вчепилася очима в спину Троянова.

— А я… на хуторі була!

Троянов озирнувся — погляд роздратований, вуста кривляться.

— І що там?

— Санджив… поїхав…

— Ну… Кожному — своє! Приємно було з вами побачитися! — Троянов винувато усміхнувся набундюченій білявці, потяг її до камер.

— Хто це? — почула Майка.

— Ніхто… — відповів Троянов.

За що любити людей? Нащо їм вірити? Дурний Санджив! «До людей тільки з любов’ю…» Та вбивати їх, тварюк дводушних! Болобонять красиво-мудро, живуть гидко.

Майка пробиралася до виходу, і пофіг, що Чертог перевірятиме. Підписалася батрачити з дев’ятої до шостої, позаробочий час вільний від Чертога! Розбурхалася, сльози у горлі лоскочуть. У голові дерево проростає: стільки грошей і влади мати, щоби вже ніколи від людей не залежати! Тільки щоби вони від неї! Майка потерпить людей, поки свого досягне, а потім… Троянова вижене з професорів, поселить із білявкою на тридцятому поверсі хмарочосу без права торкатися ногами землі — хай літають у хмарах! Уляну в тюрму! Винною почувається? Хай відбуває строк, якщо така чесна, щоби іншим очі колоти! Чертога — на дієту: тільки ковбасою іспанською йому харчуватися, може, усвідомить, що життя його співробітників — то не тільки «Гібралтар»! Андрія з Руською одними кайданами закути й поставити посеред ялтинської набережної! І щоби благали відпочивальників їх звільнити, а тим пофіг — на море приїхали. І про маму не забути…

Уже виходу дісталася, та мимоволі озирнулася на гучний сміх — зграйка немолодих панів і панянок реготала від жартів сивого діда: розповідав щось завзято. Майка заклякла. Луцик? Він… Поряд радісною лялькою усміхалася Надюся, ніби не захворіла в неї донька смертельно півроку тому, не щезла…

Майка притулилася до стіни біля вхідних дверей — їла маму очима, а та — ні сном ні духом: сміялася, шепотіла щось Луцикові на вухо. У Майки вже й сльози висохли, і серце люті набралося, а мама все ніяк не відчувала, що доня поряд. І тільки коли Майка смикнулася, посунула до зграйки, мама озирнулася, побачила доню, вхопила Луцика за руку…

Луцик діяв оперативно. Вибачився перед товариством, зиркнув на Майку: підхопив Надюсю під руку — вів до доні, супився роздратовано.

— Так, дівчата! — наказав, перш ніж мама простягнула до Майки руки, а Майка відсахнулася, як від зарази якої. — Тільки без сліз і істерик! Не смійте псувати мені репутацію!

— Доню… — слухняно прошепотіла мама. Стояла біля Луцика, переминалася з ноги на ногу.

— Де ти тут дочку свою побачила, ганчірка Луцикова?! — Майка знищила маму поглядом, вискочила надвір: крізь сльози службову «тойоту» не відразу на парковці біля кінотеатру віднайшла.

Задоволена? Усім, кому прагла, у душу наплювала!

— Не знаю їх! Не знаю їх нікого! — Майка намагалася не згадувати про маму. І Руську з Андрієм. Варто було лише уявити їх — ненависть заливала по вінця. Не зважала. Вгризалася в «Гібралтар», сама не помітила, як перебрала на себе все, що ненавиділа: зачинила душу наглухо — чисто, як колишній начальник Нестор Слободяник; «Рухайся! Рухайся!» — довбала собі, як Руслана Вирва; усміхалася легко, обходила чужі проблеми, щоби не загальмувати через них. Андрій такий… Довірилася Чертогові, як мама Луцикові: он хто мене нагору виштовхне… Не забула: хитрий Чертог так і не поплатився за те, що хвору з роботи вигнав. Відкупився посадою, сволота!

— Головне — не забула! — втішила себе безпорадно.

Бігала, як заведена, схудла ще більше, і всього тепер у Майки через край — робота престижна, автівка службова, хата — ульот, бабло завелося, — уже п’ять тисяч баксів наскладала, — тільки радості катма. Вітці давно не дзвонила… Як згадувала, хапала трубку, та тої ж миті відволікало щось більш важливе: документи на підпис, нову сукню забрати, колег на чолі з Росовим до Мадрида відрядити, нарада в шефа…

Наприкінці липня Вітка зателефонувала сама:

— Коли ти вже бабло віддаси?!

Майка роздратувалася:

— Та віддам!

— Коли? Можу сьогодні під’їхати. На твоїй тачці…

— На якій ще моїй тачці? — не зрозуміла Майка.

— А на тій «Волзі» синій, що ти її сиротам віддала…

Майка розгубилася: «Що відбувається?» Та балакуча наївна Вітка довго не мордувала — враз усі козирі на стіл:

— Лілька приїхала. Уже якийсь крутелик їй номер в «Інтерконтиненталі» зняв, дав тачку, щоби розсікала… Прикинь? Ти, дурна, у дитбудинок «Волгу» безкоштовно віддала, а вони її перепродали крутому перцю! А той — Лільці…

Земля з-під ніг. У кабінеті задуха, а Майці холодно.

— Де ти її перестріла?..

— Обідала в нас у ресторані, наче в «Інтерконтиненталі» нема де поїсти! Спеціально припхалася, щоби мені поплакатися.

— А що з нею?

— Догралася, дурепа! Московський папік програв її в карти київському дружбану. Прикинь? Рік має його задовольняти. Психує! Каже: «Нічого, нічого… Я з нього видушу золоті яйця…»

Майка відчула себе голодною дикою звірюкою в клітці — з-під носа єдиний шматок м’яса зникає.

— Вітко! — гарячково. — Давай зустрінемося сьогодні в Лільки після роботи. Потусуємося. Борг привезу.

— Давай!

— Як вона? Хоч здорова?

— А що їй станеться? — здивувалася Вітка. — Це ж Лілька!

Станеться! Усередині розгоряється холодний жовтий, як Хаусові очі, нелюдський вогонь. Майка хапає блокнот, суне до кабінету Чертога. Лільки не треба!

— Що сталося, Гілка?! — Чертог відриває очі від паперів, зиркає на Майку здивовано: жодного разу за власним бажанням у шефовому кабінеті не з’являлася.

Майка чітко викладає пропозиції щодо оптимізації й перерозподілу обов’язків серед співробітників відділу, Чертог киває схвально.

— Годиться! Дій…

— Ще спитати хотіла… Щодо квартири…

— І що? — У Чертогових очах з’являються холодні жовті бісики.

— Обжилася… Усе задовольняє. Хочу договір мати. Що квартира моя…

— Ну… — Чертог на мить замовкає, усміхається іронічно. — Давай… Зробимо на днях.

— Тільки не сьогодні, — говорить Майка рішуче, косує на Чертога: хто б ще зі співробітників насмілився заявити шефові, що в нього на Чертога часу нема. — Пообіцяла подругу до лікаря знайомого відвезти, — додає. — Ліля… Вона в Києві нікого не знає, а робити щось терміново треба.

Чертог супить брови прикро: не забув, від кого віз п’яну Майку минулої зими.

— Що… з твоєю подругою?

— Я ж не лікар, — знизала плечима. — Чухається… Може, щось венеричне.

Чертог спрацював оперативніше, ніж сподівалася Майка. Дибала ввечері до «Інтерконтиненталю», мордувалася: «Нічого не вийде!» Зараз побачить зухвалу Лільку — визвіриться, плюне Майці в лице: «Позбутися мене хотіла? А дзуськи! Я ще тебе закопаю, у твоїй квартирі оселюся, бо я знаю, чого мужикам треба, а ти завжди гілкою розгубленою, безпорадною хилилася: куди гойдне, туди й сунула!» І Вітка підгавкуватиме: «А мені гроші й досі не віддала! Ну, що ти за стерво таке, Гілю?!»

Приголомшена Вітка сиділа на холодних сходинках пам’ятника княгині Ользі, дивилася в землю.

— Ти чого? — Майка стала поряд, роззирнулася: а Лілька де? У готелі на них чекає?

— Гілю… Лільці — капєц, — прошепотіла Вітка.

Майка напружилася, всілася поряд із подругою.

— Що сталося? — запитала самими вустами.

— Лільку якимось туркам перепродали. Прикинь? Уже й повезли кудись…

У Майчиному серці випросталися залізні пазури — учепилися в бурхливу радість: мовчати! Пробурмотіла знічено:

— І що їй станеться?.. Це ж Лілька…

— Гроші привезла? — спитала Вітка тьмяно.

— Тільки п’ятсот баксів назбирала. Не ображайся… Решту скоро віддам.

Нема коли каятися — земля під ногами хитається. Ковбаси іспанські зненавиділа, до квартири розкішної ноги не несли — самотньо й прикро там: нікого не запросиш, не похвалишся, бо зурочать, не інакше. Та й кого запрошувати? Маму?! Несла гроші до інституту, щоби викладачі заплющили очі на «хвости», дозволили перевестися на заочне. До іспанської не повернулася: часу нема. Викарбувала важливішу ціль — укорінитися в «Гібралтарі» так міцно, щоби в майбутньому легко без «Гібралтару» злетіти нагору, де грошей і влади стільки — на всіх наплювати.

— Хіба не заслужила?.. Хай би хто спробував попомирав… — ярилася, коли сумніви гризли душу чи перед очима з’являвся здивований Санджив: «А радість?»

Нема коли либитися — земля під ногами хитається. Зранку вже на робочому місці, до вечора тільки ковбаси в голові — зосереджена, легка: нема проблем! Після роботи — ділові зустрічі чи шопінг. І тільки одна скіпка повсякчас мізки коле: коли ж договір на квартиру отримає?

— На днях… — пообіцяв Чертог, та після Лільчиного термінового перепродажу минуло два тижні, а шеф мовчить. І Майка перепитати остерігається. Тільки дратується все більше. Та скільки можна?! До середини серпня чекає тільки! От затялася: середина серпня — останній строк!

Середина серпня припала на довгу п’ятницю: після роботи попхалася до партнерів «Гібралтару» — замутили напівділове паті для обраних, надіслали персональне запрошення. Зо три години протовклася на відкритій терасі дорогого ресторану в босоніжках на шпильках — ноги гудуть, голова дурна. Наслухалася ідіотських анекдотів, напилася сухого червоного, вискочила з ресторану опівночі, бо викликала спеціальну службу з тверезим водієм, щоби той службову «тойоту» під її будинок переправив. Та чекати несила. Плюнула, залишила «тойоту» біля ресторану, викликала таксі — додому, додому! На Жилянську доїхала, на мобільний глянула: пів на першу. Впасти і вмерти!

Вишкреблася з таксі, пошкандибала до свого будинку. Блін! Знову поряд волоцюжки тиняються! Якого біса? Де міліція? Чи зателефонувати їм? Он один такий розсівся на постриженому газоні, риється у вонючій торбі. Майчине серце і не тьохнуло.

— Повбивала б! — буркнула.

Та волоцюжка раптом підвівся, важко посунув геть, припадав на ліву ногу.

Шкірою — мурахи.


Другие страницы сайта


Для Вас подготовлен образовательный материал На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. 24 страница

5 stars - based on 220 reviews 5
  • Present Tense of “to be” – third person singular “is” 3 страница
  • pt ђ:ЌM[1][1]4@uН|©CF3 xRagnos1997ReadMe.txt°тЙ“ 13 страница
  • Решение Задачи № 16
  • Решение Задачи № 14
  • oxt`色テ・[1]4ィ}$悅゙D3! acvarium\acvarium\acvarium.csprojー・・ンQ 96 страница
  • oxt`色テ・[1]4ィ}$悅゙D3! acvarium\acvarium\acvarium.csprojー・・ンQ 85 страница
  • oxt`色テ・[1]4ィ}$悅゙D3! acvarium\acvarium\acvarium.csprojー・・ンQ 92 страница
  • ТРЕТИЙ КОМПОНЕНТ – МЫСЛИТЕЛЬНЫЙ