Східний вектор геополітики. Главная страница сайта Об авторах сайта Контакты сайта Краткие содержания, сочинения и рефераты

Східний вектор геополітики.


.

Читать реферат для студентов

Відносини з Російською Федерацією

Вже з перших днів свого президентства В.Ющенко почав розглядати тематику українсько-російських відносин під кутом зору європейського вибору. У першій своїй «європейській промові» на сесії ПАСЕ (25. 02. 2005 р.) він підкреслив, що «в Європі Україну чекають не з двома валізами українсько-російських проблем, а з гармонічними відносинами між нашими країнами». Тому його перший символічний візит до Москви цілком можна розглядати як прагнення стабілізувати тили й підкреслити важливість України в питанні забезпечення поставок газу й нафти, причому в перспективі – не тільки російських. Адже у Страсбурзі В.Ющенко відкинув можливість діяльності українсько-російського газового консорціуму без участі третьої, європейської сторони. Продовження відносин стратегічного партнерства декларувались, було прийняте рішення про створення двосторонньої Міждержавної комісії Ющенко – Путин (8. 05. 2005 р.), але було наявним, що українсько-російські відносини суттєво погіршилися. Про це свідчило, насамперед, те, що були заморожені традиційні міжурядові консультації. Уряди Ю. Тимошенко та Ю. Єханурова (2005 – 2006 рр.) взагалі згорнули діяльність міжурядових комісій з економічного співробітництва з країнами СНД – за час їхнього урядування подібні засідання проводилися лише з урядовими делегаціями Грузії, Казахстану та Молдови.

Сам В.Ющенко уникав публічних заяв, які могли б спровокувати конфлікти з РФ, але МЗС на чолі з Б. Тарасюком зайняв жорстку позицію, й це мало велике значення, адже вже в серпні 2006 року участь України в формуванні Єдиного економічного простору (ЄЕП) з РФ, Казахстаном і Білоруссю було заблоковано. Не перериваючи участі в переговорах, українська сторона просто уникала підпису будь-яких документів. Були згорнуті й інші проекти, включаючи українсько-російський газотранспортний консорціум, який проектував прокладку нового газопроводу (від кордонів Казахстану до Ужгорода).

Російська владна еліта ревниво й гостро сприйняла спроби України після Помаранчевої революції вперше з часу здобуття країною незалежності грати роль альтернативного щодо Росії регіонального лідера, виразом чого були, зокрема, слова Президента В.Ющенка про те, що одним з ключових завдань України є прагнення до створення в регіоні від Вітебська до Баку зони стабільності – осі країн, які намагаються відповідати європейським нормам і стандартам. У відповідь російсько-українські взаємовідносини опинилися на найнижчому рівні, якого не було з часу підписання Договору про дружбу й співробітництво від 31 травня 1997 р. Було ясно, що Кремль сильно роздратувався від зміни зовнішньополітичного курсу новою владою України, який став спрямованим на пошук власних напрямків участі насамперед в європейській геополітиці шляхом відмови від асиметричних стосунків з Росією. Проявами цього курсу стали:

– фактична відмова України від втілення російського сценарію створення ЄЕП;

– демонстративна підтримка нового керівництва Грузії;

– висока посередницька активність української влади у врегулюванні придністровського конфлікту за євроатлантичним сценарієм,

– заява Президента України В.Ющенка про готовність країни приєднатися до плану дій щодо набуття членства в НАТО (ПДЧ), а згодом і реальні кроки 2007 року всіх гілок влади щодо ПДЧ;

– створення СДВ як «регіонального форуму забезпечення демократії, безпеки, стабільності і процвітання в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні»;



– ширше запровадження української мови як засобу звуження російського інформаційного впливу.

Усе це все стало на перешкоді ефективній реалізації російського курсу на регіональне домінування тільки РФ.

То ж не випадковим було те, що на тлі заяв Росії ще навесні 2005 року щодо того, що вона не збирається субсидіювати дешевим газом євроатлантичну інтеграцію України, Президент РФ В.Путин на початку 2006 року ще більш різко наголосив на цьому, заявивши, що «фінансування Росією євроатлантичного вибору України є нонсенсом». І це – на тлі того, що ще в листопаді 2005 року Україна висловлювала готовність підписати 20 із 29 установчих угод по ЄЕП. То ж, аби примусити українську сторону до ще більших поступок (щоб усе підписали, без будь-яких виключень), посилився тиск із боку «Газпрому».

Напруга зростала в міру загострення українсько-російської конкуренції відносно вступу до СОТ. Наприкінці 2005 року в Гонконгу США фактично «продавили» попереднє рішення про синхронізацію вступу України і Російської Федерації до СОТ. Це могло дозволити уникнути широкомасштабної українсько-російської торгівельної війни з негативними наслідками для обох сторін. Широкомасштабної й не сталося, але були локальні – м’ясні, молочні, сирні, масляні тощо. (Проте Україні вдасться навесні 2008 року вступити до СОТ, а Російська Федерація залишиться при цьому в стороні).

Керівництву «Газпрому», стратегію якого аж до президентських виборів 2008 року у Російській Федерації буде визначати адміністрація В.Путина, просто в кошмарах марилася ситуація, коли стратегічний газопровід у Європу, що проходить українською територією, опиниться під контролем НАТО. То ж у російських владних колах визріла у 2005 році ідея створення газотранспортного консорціуму, реалізація якої видавалося Кремлю комерційною гарантією врахування російських інтересів. І в цьому зв’язку слід мати на увазі, що «Газпром» поступово перетворюється на міжнародну транснаціональну корпорацію, то ж Україні з цього часу вже доводиться мати справу ні з чим іншим, як з «акулами» глобального бізнесу, російська частина якого є ще й надзвичайно агресивно-експансіоністською. Причому, попри слушні заяви щодо стратегічного значення газопроводів для України, вона одноосібно не має достатніх ресурсів для адекватного обслуговування їхньої інфраструктури. То ж цілком можливо, що економічна ситуація складеться так, що в України не буде іншого вибору, ніж створити такий консорціум хоча б на паритетних засадах. Адже вже навіть початок будівництва альтернативної газотранспортної мережі в обхід території України вельми негативно позначився на іноземних інвестиціях у модернізацію української газотранспортної системи. Такий стан речей перетворив україно-російські взаємовідносини на прохолодні прагматичні розрахунки, що наявно продемонструвала «газова війна» обох країн кінця 2005 – початку 2006 рр.

При тому значна частина російської інтелектуальної еліти була впевнена, що в інформаційному просторі України після Помаранчевої революції створено «міф про Росію», яка в ньому постає як мілітаристська, авторитарна імперія, що розпадається й намагається відновити свою могутність за рахунок України. І такі висновки, до речі, мали серйозні підстави. Але такий психологічний клімат українсько-російських відносин призвів насамперед до того, що тривалі переговори про розподіл азовсько-керченської протоки зайшли в глухий кут. Зокрема, Україна й РФ не погодили точки стику між Азовським морем і Керченською протокою, між останньою й Чорним морем, з яких, власне, й має починатися розмежування. Крім того, РФ заперечила існування за часів СРСР адміністративного кордону в Керченській протоці.

Навіть «дипломатія без краваток», яка ще нещодавно була дієвим засобом швидкого залагодження проблем, які завжди існували між Києвом і Москвою, залишилась у минулому. Створена у травні 2005 року міждержавна комісія з питань співробітництва Ющенко – Путін так і не ухвалила жодного стратегічного рішення. Надто повільно створювалися й розпочинали роботу галузеві комітети, які мали функціонувати в межах цієї комісії.

Одним з головних напрямків двосторонніх відносин, який у цей час був підданий ревізії й корекції, було перебування частини російського Чорноморського Флоту в Криму. З весни 2005 р. українська сторона почала висувати вимоги уточнення й перегляду угод щодо статусу й умов його перебування, забезпечення відповідності функціонування російської військово-морської бази законодавству України, посилення контролю за діяльністю російських військових. Згодом цей перелік було доповнено вимогою проведення інвентаризації майна ЧФ у Криму й заявлено про необхідність підвищення на ринковій основі орендної плати за об’єкти, що використовувалися російським флотом.

Вимоги були цілком прагматичними й виправданими, але вони роздратували російське керівництво, яке звикло до того, що попереднім українськім керівникам й у страшному сні не могло наснитися бажання зачепити проблему перебування російської військово-морської бази в Криму. І РФ тут же натиснула на «газову гашетку». В пресу просочилася інформація, що В. Путин на переговорах у Туркменістані сказав, що тільки газовий конфлікт дасть змогу позбутися «помаранчевих у керівництві України».

Все було ясно. Й газова війна була розпочата. Можливо, в цей момент українській стороні треба було відступити на крок, щоб виграти час і втримати ситуацію, але вона цього не зробила. Вочевидь, вирішила продемонструвати, що не злякалася, а тому тільки розширила спектр претензій до Росії. Були підняті питання щодо територіального розмежування в Азово-Керченській акваторії, загострилася ситуація в Придністров’ї, МЗС України натиснув на «болючу точку» поновлення переговорів про розділ закордонної власності колишнього СРСР (що РФ у свій час провела дійсно, м’яко кажучи, несправедливо) тощо.

У цей момент російське керівництво вже прямо показало, що його найбільше дратують саме плани вступу України до НАТО, зокрема, розмови про можливість розміщення авіації НАТО на колишньому аеродромі стратегічної авіації в Ніжині. То ж не випадково з російського боку зазвучало, що Україна порушує умови Договору про дружбу, співробітництво і партнерство 1997 року, який у випадку конфлікту між РФ і третіми країнами передбачав позицію нейтралітету з боку України. Все це викликало занепокоєння з боку політичних і ділових кіл країн Західної Європи, адже це загрожувало стабільності відносин між ЄС та РФ. Але є підстави вважати, що жорсткий курс у відносинах з РФ був основним мотиваційним фактором форсованого вступу України до НАТО. І до цього теж Брюссель поставився негативно, розцінюючи це як перспективу початку нових масштабних геополітичних ігор і конфліктів, що її нав’язувала адміністрація США.

Загострення українсько-російських відносин продовжувалося й після парламентських виборів в Україні у березні 2006 року, супроводжуючись взаємними погрозами й торгівельними обмеженнями з боку російського уряду. Це не приносило позитивів обом країнам, але й проблеми, які загострилися в ході конфлікту між Україною й РФ, були такими, що рано чи пізно все одно вибухнули б. Адже якщо Україна бажала стати дійсно незалежною європейською державою, вона не могла далі мовчки приймати всі умови, які їй нав’язувала російська сторона. Щоправда, одночасно їй треба було так же різко реагувати на спроби такого ж диктату з боку адміністрації США, й насамперед – щодо НАТО, щоб не потрапити в не меншу залежність. Для такої цілком гідної постави України в світі їй, перш за все, треба було мати гідну й не корумповану владу, щоб ніхто не міг закинути українському керівництву, що воно провокує конфлікти з Росією тільки задля задоволення економічних інтересів власних сімейств та кланів. Але якраз цього Україна й не мала.

Парламентські вибори 2006 року чітко продемонстрували тісне зрощення у ній влади й бізнесу. За таких умов ніхто не зміг би взяти на себе сміливість однозначно твердити, що всі конфлікти з РФ точилися виключно в інтересах держави, а не за те, щоб та чи інша владна сім’я «сіла на трубу» нафти чи газу.

Загострення стосунків з РФ вилилось у травні 2006 року в те, що представники уряду й секретаріату Президента підтримали висловлені грузинським керівництвом заяви про можливий вихід цієї країни з СНД. Один з радників В.Ющенка (К. Тимошенко) тоді сказав, що секретаріат Президента України розглядає питання також і про вихід України з СНД. Схожі заяви про безперспективність СНД були зроблені й деякими іншими посадовими особами, що не могло бути випадковим.

Співдружність демократичного вибору й активізація ГУАМ

Одним з важливих елементів зовнішньополітичного курсу української «помаранчевої» влади було декларування тези про регіональне лідерство України. Це – претензія дуже цікава, хоча й має низку сумнівних сторін. Перш за все, треба мати на увазі, що для забезпечення статусу держави як домінуючої країни в межах регіональної підсистеми, потрібен ряд факторів, які забезпечували б зацікавленість інших країн, що грали б роль молодших партнерів, а також готовність цих країн об’єднати зусилля задля рішення низки загальних фундаментальних завдань. Що ж стосується євроатлантичного простору, то наявність тут системи багатосторонніх інститутів виключає можливість виникнення альтернативних центрів сили і впливів. Простіше кажучи, всі ніші тут зайняті й ніхто не радіє появі нового конкурента. Наявність у межах «бінарної» євроатлантичної системи двох центрів прийняття рішень (США і ЄС) створює специфічну конфігурацію відносин, за якої США і франко-німецький тандем конкурують у процесі формування загальних підходів, а Великобританія являє собою зв’язуючу ланку між ними.

Створений за ініціативою України й Грузії регіональний політичний форум – Співтовариство демократичного вибору (СДВ) – був регіональною проекцією глобального Співтовариства демократій, створеного в кінці 90-х рр. ХХ ст. для підтримки демократизації політичних систем країн, що розвивалися. При створенні СДВ його ініціатори витоково передбачали його прив’язку до Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Відповідно, цілі співтовариства передбачали політико-ідеологічні впливи на Росію, Білорусь та інші пострадянські країни. У цьому сенсі, оскільки СДВ не передбачало створення структурних і організаційних елементів, сама організація ГУУАМ (як вона називалась до 2005 року) повинна була стати практичним механізмом реалізації нової політики в Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Дехто з політологів неодноразово висказував думку, що в свій час ГУУАМ була створена як певна альтернатива СНД, і саме тому, що це було невигідно РФ, вона й не розвивалась. Ми вище зазначали, що не тільки протидія Росії, а й з боку ЄС, стали причиною гальмування розвитку цієї організації. Після самміту в Києві скептицизм щодо цієї організації не розвіявся. Навряд чи потужності ГУУАМ були такими, щоб їх вистачило б, аби перевершити енергетичні потужності СНД. То ж активність голів держав-членів цієї організації розглядалась аналітиками більше як політичний крок, ніж як просування до створення реальної альтернативи СНД. Однак ініціатори активізації ГУУАМ продовжували наполягати на необхідності подальшого розвитку цієї організації. Проте й противники, вочевидь, не гаяли часу. То ж надання на самміті в Кишиневі (22. 04. 2005 р.) більш вираженої політико-ідеологічної спрямованості призвело до виходу Узбекистану з її складу. Так створилася вже не ГУУАМ, а ГУАМ.

У червні 2006 року Президент України В.Ющенко взяв участь у роботі по реорганізації цієї структури. Віднині цю організацію декларувалося називати по-іншому, а саме – «Організація за демократію і економічний розвиток». Голови держав чотирьох країн-засновниць ухвалили статут і декларацію старої організації під новою назвою. Своїми завданнями учасники об’єднання назвали рух до демократії й безпеки, укріплення стосунків з ЄС та НАТО. По результатах засідання організації також було підписано протокол про створення зони вільної торгівлі між Україною, Молдовою, Грузією та Азербайджаном. Головою нової міжнародної організації став В.Ющенко. Постійно діючий Секретаріат ГУАМ вирішено було розташувати в Києві. Саме енергетична незалежність була головною економічною причиною активізації дій Києва навколо ГУАМ. Азербайджан володів унікальною здобиччю нафти, Україна – унікальними можливостями транзиту. Ці зусилля, як наголосив Ющенко, треба об’єднати. Про те, що Азербайджан планує «вивести свою енергетичну політику з регіонального масштабу на глобальний», у чому планує і надалі співпрацювати з країнами ГУАМ, – сказав на самміті Ільхам Алієв.

Проте, оскільки в найближчий перспективі консолідація зусиль членів ГУАМ навколо використання нафтопровідного коридору Баку – Супса – Одеса – Броди не уявлялася можливою, адже для цього просто поки що не було вільної нафти, єдиним перспективним напрямком діяльності організації була геополітична активність. А конкретно – витіснення російського впливу з Придністров’я, Абхазії й Південної Осетії, що мало б являти собою певні попередні кроки перед вступом України й Грузії в НАТО. У даному контексті слід також згадати висунутий Україною (22. 04. 2005 р.) план урегулювання придністровського конфлікту , який передбачав проведення вільних виборів і продовження переговорного процесу на умовах широкої автономії Придністров’я в складі Молдови. Проте наступні дії, а саме: введення Україною митних обмежень відносно підприємств Придністровського регіону й вимога їхньої реєстрації в митних органах Молдови, по суті означали відмову від визнання Придністров’я стороною конфлікту й суб’єктом його врегулювання.


Другие страницы сайта


Для Вас подготовлен образовательный материал Східний вектор геополітики.

5 stars - based on 220 reviews 5
  • XVIII в.
  • XVIII. Энтимема
  • Воззрения древних.
  • Торговля и торговые пути
  • Существуют такие формы работы, которые можно запланировать и в первой половине дня, и во второй.
  • Онлайновые торговые системы
  • Статья 1131. Неосновательное обогащение
  • ГОСУДАРСТВЕННЫЙ СТАНДАРТ СОЮЗА ССР 3 страница